«Ребрендинг філософії» - це правильно, бо філософію слід вживати як бренді

Дата публікації: 
2015-11-08
Завершено
Тип публікації: 
інтерв'ю
Обсяг (т.зн.)
21.80
Панич О., Ясна І. «Ребрендинг філософії» - це правильно, бо філософію слід вживати як бренді // Освітня політика: портал громадських експертів, 2015-11-08. - http://education-ua.org/ru/articles/513-rebrending-filosofiji-tse-pravilno-bo-filosofiyu-slid-vzhivati-yak-brendi

Ми продовжуємо дискусію про стан, проблеми та перспективи гуманітаристики в Україні, а також про місце гуманітарної (в першу чергу, філософської) освіти у вітчизняній освітній системі, що відбувається в межах проекту «Філософсько-гуманітарний ліцей» ініціативи «Ребрендинг філософії». У попередніх бесідах точкою зору з цього приводу поділилися філософи Сергій Пролеєв та Вахтанґ Кебуладзе. Сьогодні пропонуємо вашій увазі інтерв'ю з провідним науковим співробітником НВО «Дух і літера», доктором філософських наук Олексієм Паничем.

Пане Олексію, більшість учасників дискусій про місце філософських (та ширше, гуманітарних) дисциплін у освітній системі України, які ми проводимо з червня 2015 року, погоджується з тим, що в цій сфері нам ще далеко до досконалості. Лунають різні пропозиції щодо оздоровлення сфери гуманітарної освіти, зокрема, йдеться про доцільність викладання філософських дисциплін на рівні старших класів школи, а точніше – у сегменті ліцейської освіти. Можна помітити дві крайніх позиції у ставленні експертів до цього питання. Відповідно до першої, роки університетської освіти – це надто пізно для виховання здатності до філософської рефлексії, яке варто починати у старших класах школи. На іншому полюсі твердження про те, що навіть перший курс бакалаврської програми, коли зазвичай викладається філософія, – це зарано для її розуміння. Де, на Вашу думку, оптимальне місце філософських дисциплін у освітньому процесі?

Можливо, найбільш неправильний підхід – намагатися обрати якусь одну з цих альтернатив. Рішення перенести базовий загальнообов'язковий курс філософії з вищої школи у середню, залишивши решту курсів тільки на філософських факультетах, і на цьому поставити крапку, надзвичайно збіднить викладання філософії. Ба більше, це може стати катастрофічним для вищої освіти в цілому. 

З іншого боку, якщо є ресурси, бажання, можливості та існує світова практика викладання філософії у середній школі, напевно, є сенс спробувати це зробити. Єдине, що треба усвідомлювати –  це будуть зовсім інші курси, ніж в університетській освіті. Те ж саме справедливо для будь-яких дисциплін: коли вони викладаються у середній школі – це принципово інший контекст.

Середня школа готує людину до життя у суспільстві загалом, незалежно від фаху. Це освіта для життя. Вища школа готує фахівця, і тому має виконувати істотно інші завдання, пов'язані із світоглядним забезпеченням функціонування людини саме як фахівця, який займає відповідальні посади та, можливо, керує людьми. Плюс, звісно, потрібна поправка на вік, адже в кожному віці виникають принципово інші запити, на які філософія здатна відповісти.

Наприклад, мій підхід до викладання філософії найкраще сприймається студентами-заочниками віком вже за тридцять, особливо у закладах релігійної освіти. На відміну від вчорашніх школярів, вони вже чимало разів ставили собі складні життєві питання, тому, читаючи фрагменти К'єркегора чи Гайдеґґера, Платона чи Томи Аквінського, вони знаходять там щось суголосне власним роздумам. Доросла людина читає того ж К'єркегора і каже: «Я ж стільки разів про це думала, але навіть не уявляла, що цими шляхами вже хтось ходив та формулював це значно послідовніше, ніж намагалася це зробити я!». Отут курс філософії дає віддачу. Це вже не просто інформація, а довгоочікувані відповіді на важливі питання – або, принаймні, культура пошуку відповідей на такі питання. Готових відповідей у філософії людина може й не знайти, але культура пошуку відповідей на складні світоглядні питання їй необхідна. Філософія пропонує саме це. Але вона не може прищепити цю культуру школярам, допоки в їхній душі не визріли самі ці питання.

Отже, легких рішень із готовими відповідями не існує? Наприклад, мій шлях на філософський факультет був доволі кружним, та, здається, справжній, живий курс філософії у шкільні роки став би для мене не менш, ніж спасінням. Тому пропозиція впровадження філософських дисциплін у ліцеї пов'язана для мене саме з можливістю позбавити когось таких метань та пошуків. Виходить, це неможливо?

Якщо в душі ще не сформувався запит, будь-яка завчасно запропонована відповідь або травмуватиме людину, або забудеться, або ляже мертвим тягарем. Звісно, є унікуми, які вже у школі відчувають потребу у складній філософській рефлексії, але це одна-дві особи на клас, загальна ж маса в цьому просто потоне.

Тому кожен такий курс необхідно адаптувати під конкретні запити, які вже існують у конкретних людей. Напевно, тут потрібна адаптація навіть не під вікові групи як ціле, а під кожну конкретну групу школярів. У місті та у селі, у різних культурних середовищах та суспільних прошарках, не може застосовуватися один і той самий універсальний «шкільний курс філософії». Філософія – це завжди штучна підготовка; лише тією мірою, якою в конкретних людей є конкретні запити, ми можемо їм щось відповідати.

Якщо в конкретної групи школярів ще немає жодних вагомих світоглядних запитів, спочатку треба спробувати пробудити їх, і лише після цього пропонувати відповіді. Існують фахівці-педагоги, які здатні помітити в дитині перші проблиски інтересу до тих чи інших світоглядних питань та культивувати їх так, щоб вони перетворилися на щось більше. Але тільки тоді, коли в людині прокинулося бажання зазирнути собі у душу глибше, ніж вона робила досі, можна пропонувати їй певні філософські техніки подальшого самоаналізу. 

Ви згадали релігійні навчальні заклади, для яких характерне інше ставлення до філософських дисциплін, ніж для світських шкіл чи університетів. В чому специфіка?

Так, це ставлення частково інше. Я щороку викладаю в євангельській семінарії й отримую задоволення саме через те, що навіть у студентів, які приходять туди одразу після школи, виникає більше духовних та світоглядних питань, оскільки церква навчає до цих питань звертатися, замислюватися над ними.

Воцерковлена людина принаймні не лякається, коли я кажу: «Давайте поговоримо про те, що таке смерть». До речі, саме з цієї теми я зазвичай починаю курс філософії: з докладної розмови про смерть Сократа. Філософія стала сприйматися в Античній Греції як серйозна річ саме тоді, коли виявилося, що за філософію інколи можуть віддавати великі гроші, а інколи за неї ж можуть вбивати. Коли за одне й те саме можуть багато платити, а можуть і засудити до страти – хай би там що це було, але це досить серйозно, щоб поставитися до цього з увагою та обережністю.

Але вчорашній школяр на першому курсі якогось технічного університету, гадаю, навряд чи здатен це зрозуміти. Він або злякається таких питань, або, ймовірніше, буде підсвідомо тікати від них. Натомість студенти релігійного вишу принаймні чули такі питання від священика, пастора, проповідника, тощо, тому з ними вже можна якось працювати. Хоча навіть тут з дітьми одразу після школи зазвичай працювати дуже важко. Найкращі слухачі філософських курсів, за межами власне філософських і деяких гуманітарних факультетів, – це все ж таки люди воцерковлені, з досвідом та віком десь за тридцять чи навіть за сорок.

Усе це, так би мовити, «філософія для дорослих», а які філософські дисципліни доречні на рівні старших класів школи чи перших курсів університету?

В школі це можуть бути основи логіки та риторики, або, наприклад, основи етики, де формуватиметься культура аналізу етичних питань – це те, що в цьому віці болить, кричить і потребує дбайливого, раціонального аналізу та обережного втручання.

Чого я у середній школі не можу собі уявити, так це обговорення великої кількості світоглядних і «смисложиттєвих» питань, які людина може накопичити у собі лише з досвідом. Без цього життєвого досвіду не може сформуватися той запит, на який має дати відповідь філософія.

Якщо механічно перенести будь-який курс філософії з вищої школи у середню, вийде така ситуація, як у пісні Висоцького: «А мы всё ставим каверзный ответ и не находим нужного вопроса». Питання в душі ще не сформувалися, а ми вже пропонуємо розлогі відповіді. Такі відповіді завжди будуть звучати мертво й дидактично. У цій ситуації ми будемо нав'язувати готовий світогляд, який в найгіршому разі травмуватиме молоду людину, а в найкращому разі залишить її байдужою. Отже, тією мірою, якою філософія здатна відгукнутися на природні, вже пережиті й вистраждані, світоглядні питання старшокласників, її, напевно, можна і треба впроваджувати у старшій школі – але не більше того.

А якщо говорити про заклади елітної ліцейської освіти для старшокласників? Я маю на увазі не ліцеї у сучасній вітчизняній інтерпретації, коли починаючи з дев'ятого-десятого класу учням пропонують звужену спеціалізацію – економічну, математичну, технічну тощо – а саме класичну ліцейську освіту за принципом «вільних наук та мистецтв», що покликана надати універсальні знання та навички, розширити кругозір. Можливо, такі заклади й можуть стати тим освітнім сегментом, де з раннього віку буде формуватися запит на філософію, про який Ви говорили?

Цілком ймовірно. Але треба розуміти, що так звані «вільні науки та мистецтва» в тій формі, в якій їх викладали за часів, скажемо, Григорія Сковороди, – це зовсім не те «вільне викладання», якого ми б бажали сьогодні у постмодерному світі. То була цілком авторитарна модель освіти, в якій зранку професор подає студентам чергову порцію «правильної» інформації, а по обіді асистент розтлумачує, розжовує цю інформацію студентам для того, щоб вони, знов-таки, «правильно» зрозуміли та засвоїли її. Наступного дня – чергова порція таких знань. Тобто, хоч у назві справді йдеться про «вільні науки», «Liberal Arts», не слід обманюватися словом «вільні», яке набувало зовсім іншого сенсу, коли поєднувалося з прийомами пізньосередньовічної дидактики.

Я б точно не радив сучасній школи викладати щось так, як це робили років триста тому, коли проти цього збунтувався вже Ян Амос Коменський. У «Великій дидактиці» він писав, наприклад, що спроба подати учням спочатку форму, а вже потім зміст, аж ніяк не є природною методою. Запропонуйте людям спершу матеріал, – казав він, – дайте їм спробувати цей матеріал на смак, і лише потім починайте оформлювати його; не слід починати з мертвої форми. У нас же із вивченням мов, наприклад, принаймні донедавна все робили «з точністю до навпаки». У мене є великі побоювання, що так може статися і зі шкільним курсом філософії: життєвого «матеріалу» в душі ще обмаль, а ми вже нав’язуватимемо учням готову світоглядну «форму».

Наприклад, моя донька у старших класах мала дуже розлогу програму читання. Але це була її власна програма, яка на жоден відсоток не збігалася з її шкільною програмою. Вона сформувала перелік книг самостійно, через поради друзів та пошук в Інтернеті, залюбки їх читала, але до шкільної програми це не мало жодного стосунку. Це жах, якщо шкільний курс філософії перетвориться на щось схоже на наш нинішній курс літератури, який прослуховують «для галочки», в той час як справжнє життя школярів повністю проходить повз нього.

Ви кажете, що шкільні курси мають не замінити викладання філософії у вищій школі, а хіба що  доповнити його. А якою має стати університетська філософія?

В університеті філософія має радше завершувати курс бакалаврської освіти, ніж відкривати його. Філософія має підсумовувати те, що людина засвоїла з професійних, фахових курсів, зводити ці знання докупи, узгоджувати із загальним світоглядом. Тому, на мою думку, курс філософії на першому році університетської освіти – це курс, мертвий за визначенням, бо він знаходиться не на своєму місці.

На перший курс університету приходять люди, для яких школа вже – вчорашній день, але які ще не мають фахових знань. Який запит вони можуть мати до філософії? Запит один: «поменше домашніх завдань». Я не кажу, що це – універсальна формула. Хтось відчуває потребу у філософії вже у шкільні роки. Але таких одиниці, а для абсолютної більшості першокурсників залишається геть незрозумілим, навіщо їм саме зараз пропонують курс філософії. А якщо немає розуміння мети – жодні знання не сприймаються. Їм хочеться одного: щоб цих знань було якомога менше і щоб до їхнього засвоєння можна було ставитися якомога формальніше. Тому розміщення стандартного курсу філософії на першому семестрі першого курсу в дев'яносто дев'яти відсотках зі ста змушує як викладачів, так і студентів перетворювати курс філософії на марнотратство і профанацію.

У світлі цього, надзвичайно вдалою була назва нещодавнього круглого столу «Ребрендинг філософії». Слово «ребрендинг» я напівжартома витлумачую через слово «бренді» – взявши за приклад Гайдеґґера, який полюбляв історично хибні чи проблемні, але продуктивні у філософському плані етимології. Хай воно історично так не було, але цікаво подумати, який філософськи значущий смисл можна витягнути з цього бодай уявного ланцюжка.

Що таке бренді? Відомо, що напої, які вживають під час їжі, діляться на два типи: аперитиви та дигестиви. Аперитиви вживають на початку трапези для підвищення апетиту; натомість дигестиви, зокрема й бренді, п'ють наприкінці їжі для сприяння травленню. За цією логікою, філософія у вищій школі зараз використовується як аперитив. Її «подають» на першому курсі, у першому семестрі, начебто для того, щоб вона розпалювала апетит до подальших знань. Але цього не відбувається. Чого курс філософії точно не робить – він аж ніяк не пожвавлює апетит до засвоєння інших професійних знань. Це гарантовано. Можливо, він робить щось інше корисне, але тільки не це.

У цьому сенсі, словосполучення «ребрендинг філософії» можна розтлумачити так, що ми переосмислюємо філософію саме як бренді – тобто, як дигестив, який вживається не до, а після їжі, й покликаний не розпалювати апетит до знань, а сприяти «перетравленню» вже здобутої системи знань. Інакше кажучи, коли вже є знання, коли їх вже накопичилося багато, філософія допомагає осмислити й впорядкувати їх в процесі формування цілісної системи професійного світогляду. Це, на мою думку, і є те завдання, яке має вирішувати курс філософії у вищій школі: бути «дигестивом». Якщо так, то «ре-брендинг філософії» - це саме те, що нам зараз потрібно. 

Отже, потрібні підсумкові філософські курси, що враховують специфічні професійні знання, які здобули студенти протягом чотирьох-п'яти років навчання. Це мають бути універсальні програми для усіх університетів чи унікальні розробки, що створюються викладачами кожного конкретного навчального закладу (чи навіть кожної конкретної спеціальності?) та відповідають саме його специфіці?

Я не вірю в універсальні програми філософської освіти взагалі. Ще коли наприкінці 2014 року обговорювалося питання про виключення філософії з переліку обов'язкових предметів, я формулював свою позицію з цього приводу, якої дотримуюся й досі. Врешті решт, щось подібне, принаймні у вигляді рекомендацій, і запропонувало Міністерство освіти та науки.

На мій погляд, в кожній бакалаврській програмі має існувати певний гуманітарний блок – це обов'язково. В межах цього блоку якось мають бути представлені кілька тематичних галузей:культурологія, філософія, історія… ймовірно, цей перелік можна продовжити (але не занадто довго). А от яка конкретно це має бути філософська дисципліна – це має щоразу визначатися за домовленістю фахової кафедри (наразі кафедри філософії) та випускової кафедри, яка відповідає за загальне ціле конкретної спеціальності (інженерної, медичної, тощо). Узгодження має відбуватися в процесі обговорення за участі голів та представників обох кафедр. При цьому випускова кафедра формує запит: які філософські знання найбільше потрібні її студентам. Відповідно, кафедра філософії пропонує перелік курсів, які здатні викласти її фахівці. А далі вже треба знаходити спільні позиції – як казали у радянському мультфільмі «Пес у чоботях», «Візьміть кращих з гірших».

Мені здається, повсюдне створення такої проблемної діалогової ситуації було б живильним для гуманітарної освіти, і саме такий підхід я б рекомендував, коли, нарешті, будуть скасовані стандартні програми загальнообов’язкових гуманітарних предметів (а це треба зробити негайно!). Звісно, запропонований мною підхід не призведе одразу до найкращого рішення, але він стимулюватиме пошук певних точок дотику. Ситуація, коли двом кафедрам, випусковій та гуманітарній, необхідно домовлятися про перелік та зміст відповідних гуманітарних курсів, стимулюватиме обидві сторони. Випускову кафедру ця ситуація заохотить знайти хоча б якийсь сенс у гуманітарних предметах, якщо вже їх неможливо повністю уникнути; гуманітаріїв (і зокрема філософів) змусить максимально адаптувати свої курси до потреб конкретного фаху та групи слухачів. Лише на перетині цих двох інтересів можна формувати щось найкраще з того, на що ми сьогодні здатні. Можливо, попервах це буде тимчасовий компроміс, але згодом схеми взаємодії будуть удосконалюватись, бо тут вже буде стартова позиція, від якої можна рухатися далі.

Чи є у нас достатня кількість фахівців, здатних розробити такі курси, враховуючи дуже специфічні знання, що їх набувають студенти різних спеціальностей? Адже створити підсумковий курс філософії для магістрів медичного університету чи, наприклад, для магістрів-фізиків – завдання зовсім іншого рівня, ніж стисло викласти першокурсникам стандартну історію філософської думки.

Звісно, що таких фахівців сьогодні немає. Але це не привід відмовлятися від кроків у даному напрямку. Сьогодні ситуація така: всі університети змушені включати обов'язковий універсальний курс філософії у програму першого року навчання. Окремі кафедри хотіли б перенести його на третій чи четвертий рік, але не мають права зробити це, бо міністерство забороняє (мені щойно про це жалілася проректор одного приватного вишу – за її словами, тут поки що все без змін). Такий підхід «вбиває» навіть тих фахівців, які є, бо вони змушені викладати курс філософії суто формально, «для галочки». Натомість якщо буде створено описану мною проблемну ситуацію, виникне запит на викладачів та курси іншого рівня, а це сприятиме появі відповідних фахівців, які з'являться під цей запит.

Якими можуть бути практичні кроки до реалізації таких змін? Хто має бути їх ініціатором – окремі університети, їхні добровільні об'єднання, недержавні чи громадські організації, державна влада?

Перший крок, безумовно, має бути за Міністерством освіти у вигляді структурної реформи на рівні вищої школи, про яку я вже казав. Слід обов'язково прибрати жорсткий диктат стосовно того, що курс філософії для бакалаврів буцімто має викладатися лише і саме на першому курсі. Категорично необхідно прибрати стандартні програми, залишивши їх хіба як рекомендовані, а також відповідним чином змінити вимоги до ліцензування та акредитації бакалаврських програм.

Ще раз: у вищій школі будь-яка бакалаврська програма повинна мати певну філософську складову; але яку саме – це має щоразу, щороку вирішуватися в діалозі між місцевою випусковою кафедрою з конкретного фаху та місцевою кафедрою філософії. Ця структурна реформа має йти «згори»; її метою є повсюдне створення тієї проблемної ситуації, яка здатна поступово вдосконалити викладання філософії у вищій школі. Далі справа вже за кожним окремим університетом. Безумовно,  скасування загальнообов’язкових стандартних програм потягне за собою певні ризики; але можливий виграш значно більший за них.

Що ж до середньої школи, то там, також у формі структурної реформи «згори», я б запропонував ввести курс філософії як вибірковий, з певним набором рекомендованих програм, але правом вчителя вносити власні зміни до кожної взятої ним (чи нею) за основу програми. При цьому остаточне рішення щодо включення чи невключення такого курсу в навчальний план завжди має приймати конкретна школа – ймовірно, за погодженням з батьківським комітетом, який формально існує в будь-якій школі, але сьогодні, на жаль, не має права голосу в таких питаннях.

Чи здатні сучасні вчені, філософи, викладачі лобіювати такі ініціативи та сприяти їхньому втіленню у життя?

Так, звісно, здатні, і окремі кроки в цьому напрямку, наскільки мені відомо, вже робляться. Але чого я інколи боюся – це того, що виникне спокуса пролобіювати «згори» якийсь обов'язковий та універсальний курс філософії не лише для вишів, але й для всіх середніх шкіл, з огляду на деякі суто корпоративні міркування «філософського цеху». Адже така реформа створить постійний попит на викладачів філософії – значно більший, ніж ми маємо зараз; відповідно, збільшиться навантаження на філософські факультети, а це – приплив свіжої крові, бо що більше приходить студентів, то більше серед них талановитих студентів. З іншого боку, що більше викладачів потребуватимуть філософські факультети для роботи з цими новоприбулими студентами, то більше серед них з’явиться гарних викладачів – якщо не у відсотках, то принаймні в абсолютній чисельності. Відповідно, буде поступово  розширюватися коло філософської еліти.

Безумовно, все це оздоровлюватиме статус філософії у вищій школі та в державі загалом. Але ціна такого оздоровлення для суспільства (а зрештою, і для самої філософії!) може виявитися завеликою. Адже зворотним боком такого введення обов’язкового стандартного курсу філософії в програми загальноосвітньої школи може стати та профанація викладання філософії школярам, про яку я вже згадував раніше. Отож, можливо, в цій ситуації ми маємо трохи наступити на горло власній корпоративній пісні, віддаючи питання про введення в шкільну програму курсу філософії окремим школам – аби не нав'язувати школярам тієї інформації, до сприйняття якої вони ще не готові та в багатьох відношеннях ще не можуть бути готовими об'єктивно. 

Якщо виходити з європейського принципу «моя свобода закінчується там, да починається свобода іншого», ми завжди маємо дбати про свободу інших, відповідним чином обмежуючи власні зазіхання. Тут філософи якраз могли б показати здоровий приклад західного підходу до розв'язання спільних проблем, в яких зав'язані різні й часто конфліктні інтереси різних вікових груп та різних верств нашого суспільства.