Опозиція «легкість-тяжкість» як метафора сучасних і традиційних суспільств

Ясна І. Опозиція «легкість-тяжкість» як метафора сучасних і традиційних суспільств // Україна і світ: діалог мов і культур: Міжнародна науково-практична конференція (Київський національний лінгвістичний університет, 30 березня -1 квітня 2016 року). - http://uwdlc.knlu.kiev.ua/?p=115

Проаналізовано опозицію легкості-тяжкості/важкості, що в тих чи інших контекстах зустрічається у представників різних філософських напрямків та побутовій фразеології, як релевантну метафору для порівняння традиційного і модерного типів суспільств, яку може бути застосовано для аналізу сучасних світових процесів та конфліктів як один з шляхів пошуку порозуміння.

Попри всі спроби створення некласичної онтології, не замкнутої в межах моделі бінарних опозицій, саме через такі опозиції більшість дослідників донині намагається схопити те, що відрізняє сучасне (постмодерне, посттрадиційне, постіндустріальне тощо) суспільство від інших етапів розвитку західної цивілізації та неєвропейських культурних традицій. Релевантною для порівняння таких типів суспільств уявляється опозиція легкості-тяжкості/важкості, яка в тих чи інших контекстах зустрічається у представників різних філософських напрямків та побутовій фразеології.

Першим системно використовує метафорику легкості/важкості Ф. Ніцше, змальовуючи у трактаті «Так говорив Заратустра» «дух тяжкості й усе, що він створив: примус, принцип, необхідність, наслідок, мету, жадання, добро і зло» [6].

Активно застосовують її представники екзистенціалізму від Ж.-П. Сартра з відомою тезою про те, що «людина, засуджена бути вільною, несе всю тяжкість світу на своїх плечах» [7] до Н. Бердяєва з його розумінням свободи «не як легкості, а як труднощів … обов’язку, тягаря, джерела трагізму» [2].

З. Бауман [1] використовує цю опозицію для означення двох етапів розвитку модерного суспільства: «важкої» та «легкої» сучасності, де вона символізує зміну інструментів соціального регулювання –  від примусу, заборон, контролю і покарання до спокушання, заманювання, переконання.

У вітчизняній постмодерністській філософії [3] «легкість» постає як метафора порожнечі, онтологічної неповноти, неукоріненості, втрати онтологічного стрижню, зв’язку з родом та суспільством, замість яких індивід сучасного європейського суспільства отримує «нестерпну легкість» свободи.

«Легкість» постає також як метафора мережевого, віртуалізованого суспільства, характеризуючи мінливість, позаієрархічність та горизонтальний характер соціальних відносин у віртуальному просторі [4].

Масового поширення метафорика легкості/тяжкості набуває завдяки блискучому використанню її М. Кундерою у романі «Нестерпна легкість буття» [5], де в її інтерпретації можна простежити екзистенціалістські мотиви та паралелі із поглядами Ф. Ніцше.

Адекватність метафори «легкості» сучасному світові підтверджує її активне поширення та закріплення у просторі масової культури. Легке чтиво протиставляється серйозній літературі, легке кіно – «авторському», легка музика – класичній; виробники пропонують легку кока-колу та навіть легкий майонез чи масло. Показово, що легкість тут здебільшого набуває іншого ціннісного забарвлення як щось, чого з очевидністю варто прагнути.

Показово, що у повсякденній фразеології атрибут «легкий» набуває позитивних конотацій переважно у характеристиках емоційної сфери (легко/важко на душі, з легким/важким серцем, тягар ліг на серце), у загальних характеристиках людини (бути легким/тяжким на підйом), а також у фразеологізмах, що стосуються так званої фортунальної сфери (переживати легку/важку годину, бути легким на руку).

Негативних же конотацій, «легкість» набуває у фразеології, пов’язаній із сферою соціального, де легковагі доводи є сумнівними і непереконливими, жінка легких звичаїв – це повія; легкі гроші – гроші, здобуті нечесним або недостойним шляхом тощо.

Увагу на полюс «тяжкості» звертають увагу представники радикального традиціоналізму, говорячи про онтологічну укоріненість та наповненість, що втрачені індивідом сучасного європейського суспільства та мають бути повернені.

Таким чином, опозиція «важкість-легкість» є влучною метафорою традиційного та сучасного (посттрадиційного) способів світосприйняття, характеризуючи міру онтологічної укоріненості/неукоріненості людини та межі індивідуальної свободи.

Це дозволяє розрізнити «суспільства тяжкості» з притаманними ним колективізмом чи соборністю,  коли позалюдське завжди є більш вагомим порівняно з людським, а колективне – порівняно з індивідуальним (архаїчні суспільства, ортодоксальні православні традиції, традиційні культури Сходу, сучасні чи минулі тоталітарні режими, а також західноєвропейську культуру до доби Просвіти) та «суспільства легкості», де намічається перенесення онтологічного центру «всередину» індивіда, відрив від ґрунту, надіндивідуального, соборного. Строго кажучи, така парадигма є характерною лише для сучасних західних суспільств.

«Дух легкості чи тяжкості» постає справжнім «духом часу», конституюючи усі суспільні відносини, причому певне протистояння «суспільств легкості та важкості» є неминучим. Тому сформульовану закономірність може бути застосовано для аналізу сучасних світових процесів та конфліктів як один з шляхів пошуку порозуміння.

Література 

1.  Бауман З. Плинні часи. Життя в добу непевности. – К.: Критика, 2013.

2.  Бердяев Н. Самопознание (Опыт философской автобиографии). – М.: Директмедиа Паблишинг, 2008. – 661 с.

3.  Більченко Є. В. Тяжкість легкості: буття-для-іншого у віртуальному просторі // Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, 2013, № 11 – с. 13–19.

4.  Кармазина Е. В. «Невыносимая легкость» современности // Идеи и идеалы, 2013, № 4 – С. 118–125.

5.  Кундера М. Нестерпна легкість буття // Всесвіт, 1994, № 8–9.

6.  Ніцше Ф. Так казав Заратустра. // Так казав Заратустра. Жадання влади. – К.: Основи, 1993. – С. 169.

7.  Сартр Ж.-П. Буття і Ніщо. – К.: Основи, 2001.