Гуманітарна освіта в україні: між совєтським спадком і цивілізованим майбутнім

Дата публікації: 
2015-10-27
Завершено
Тип публікації: 
інтерв'ю
Обсяг (т.зн.)
16.50
Кебуладзе В., Ясна І. Гуманітарна освіта в україні: між совєтським спадком і цивілізованим майбутнім // Освітня політика: портал громадських експертів, 2015-10-27. - http://education-ua.org/ua/articles/507-gumanitarna-osvita-v-ukrajini-mizh-sovetskim-spadkom-i-tsivilizovanim-majbutnim.

Цей текст продовжує цикл публікацій, пов’язаних із проблематикою гуманітарної освіти в Україні в межах ініціативи "Ребрендинг філософії".  Сьогодні доктор філософських наук, доцент кафедри філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Вахтанґ Кебуладзе порушить питання про те, чи можна говорити про існування в сучасній Україні університетів в класичному сенсі, розповість про три засадові моделі університетської освіти, що існують у сучасному світі, та запропонує начерк  стратегії і тактики імплементації цих моделей в українському освітньому просторі.

«Проблема університетів не у відсутності гуманітарних дисциплін, а у відсутності гуманітарної науки як такої»

Іламі Ясна: Вахтанґу, доброго дня. Дякую Вам за участь у круглому столі «Ребрендинг філософії: від університету до ліцею». Нагадаю, що одним із питань, які обговорювалися на заході, був критичний стан української гуманітарної освіти. Низький рівень загальнокультурних знань студентів і навіть випускників університетів, відсутність навичок самостійного критичного мислення, висловлювання думок, аналізу інформаційних потоків, «кліпове» мислення замість цілісного системного світосприйняття – все це значною мірою зумовлено специфікою вітчизняної системи освіти, в якій майже відсутня гуманітарна складова – як у середній школі, де її витискають природничі та технічні дисципліни, так і в університетах, метою яких є надання конкретної професії, а не загальних знань.

Як Ви бачите ситуацію у сфері гуманітарної, зокрема філософської, освіти в Україні? Чи дійсно існує цей  дисбаланс між дисциплінами природничого та технічного циклу, які представлені у навчальних програмах шкіл на досить високому рівні, і дисциплінами соціально-гуманітарними, які традиційно залишаються «на другому плані»?

Вахтанґ Кебуладзе: Я не зовсім погоджуюся з цією тезою, адже з неї випливає, що наша головна проблема  в тому, що в нашій системі освіти замало гуманітаристики. Стосовно середньої школи це, напевно, так: здебільшого на відносно адекватному рівні викладають саме природничі науки. Але не можна стверджувати, що гуманітарна складова відсутня в університетській освіті. На рівні бакалаврської освіти, причому не лише на гуманітарних факультетах, поки що присутній весь набір гуманітарних дисциплін. Там читають філософію, історію, соціологію тощо.

Тобто питання полягає не так в тому, що у нас не вистачає гуманітаристики як предметів викладання, як в тому, що у нас немає самої гуманітаристики. В Україні досі не сформовані гуманітарні науки як такі, причиною чого значною мірою є совєтський спадок. У совєтській системі вся гуманітаристика слугувала ідеології. Насамперед в цій ролі виступала філософія, але не лише вона. Таку ж саму роль відігравала історія, соціології як такої взагалі не було, психологія якщо й існувала, то у досить «порізаному» вигляді.

 На підставі Вашої тези може скластися враження, що у нас існує достатня кількість професіоналів-гуманітаріїв, а проблема полягає в тому, що їх не пускають до студентів. Але проблема в іншому: у нас, перш за все, обмаль фахівців високого класу та майже цілковита відсутність справжніх наукових досліджень. Проблема в тому, що українські  університети, принаймні гуманітарні факультети, дуже далекі від моделі наукового топосу, в якому освіта студентів полягає не в тому, що вони, як у школі, слухають лекції та читають вдома книжки, готуючись до семінарів, а в тому, що вже з рівня маґістрів вони починають брати участь у дослідженнях та долучатися до серйозних наукових проектів. У нас цього взагалі немає. Цього не дозволяє сама наша система, адже в університетах вкрай мало фахівців, які займаються дослідницькою діяльністю. Здебільшого рівень викладачів університетів – це рівень шкільного вчителя, який, в найкращому разі, дуже добре знає зміст якогось підручника зі своєї дисципліни, обізнаний у невеличкому колі літератури, пов’язаної з цим підручником, та розповідає про це студентам – так, як це має робити викладач школи чи гімназії. Ось в чому проблема, а не у формальній наявності чи відсутності гуманітарних дисциплін у навчальних програмах. 

Це що стосується гуманітаристики у вищій освіті. А от у середній школі гуманітарної  освіти насправді немає. Тому, як на мене, ті функції, які сьогодні більш-менш ефективно виконує вища освіта, принаймні на рівні бакалаврської підготовки, слід пересунути на рівень ліцеїв, гімназій, коледжів. Можна назвати ці заклади як завгодно –йдеться про певну проміжну ланку між шкільною освітою та університетською.

«Слід говорити не про те, чи існує філософія в наших університетах, а про те, чи існують у нас справжні університети»

Іламі Ясна: Але що робити з навчальними програмами та викладацьким навантаженням університетів, якщо вони віддадуть функцію викладання загальноосвітніх дисциплін іншим закладам?

Вахтанґ Кебуладзе: Тут постане питання про те, як перетворити університети на справжні наукові одиниці, що займаються не лише викладацькою, але й науково-дослідницькою діяльністю.

Я помітив, що більшість учасників круглого столу, присвяченого «ребрендингу філософії», переймалася тим,  чи не зникне філософія з університетських навчальних програм. Але формулювати питання варто дещо інакше, опікуючись тим, аби в університетах існувала філософія, тим, аби існували самі університети. Якщо у нас будуть справжні університети, то філософія нікуди не подінеться: справжній університет не може існувати без філософії. Тобто наша проблема полягає не в тому, що у нас не вистачає філософії в університетах, а в тому, що немає справжніх університетів. А це означає, що треба перетворювати всю систему.

Перше, що ми маємо зробити задля того, аби розв’язати цю проблему – визнати її. Так, повноцінних університетів сьогодні в Україні не існує. Здебільшого це – спадок совєтської системи. Більшість наших університетів й досі залишаються постсовєтськими. Звісно, існують також нові ініціативи, що з’явилися за часи незалежності – такі, як, наприклад, Києво-Могилянська академія. Але тут відбулося не дуже вдале, на мою думку, поєднання прозахідної, цивілізованої ініціативи та наслідків постсовєтської системи. З одного боку, активно застосовуються способи організації навчального процесу та викладацької діяльності, наукової та дослідницької роботи за західною, насамперед американською, моделлю. Але Академія, що починала працювати як приватний заклад, пізніше перетворився на державний та навіть національний університет. Тому, з іншого боку, вона є частиною державної освітньої системи. Ясно, що ці суперечності між необхідністю відповідати стандартам постсовєтської системи та спробами відповідати сучасним світовим стандартам стоять на заваді нормального розвитку.

Тому повторюю, повноцінних університетів сьогодні в Україні не існує. Питання не в тому, добрі наші університети чи погані. Справа в тому, що наші університети – це не університети взагалі. В Україні немає університетів в тому сенсі, який вкладають в це поняття в Європі, Америці – тобто у цивілізованому світі.

«Розробляючи стратегію, треба орієнтуватися на західні освітні моделі»

Іламі Ясна: Що можуть самі освітяни та науковці робити в цій ситуації?

Вахтанґ Кебуладзе: Тут я бачу дві лінії: стратегічну і тактичну. Стратегія може бути лише одна: треба визнати, що університет може існувати лише в одному сенсі: як породження західної цивілізації. Не може існувати якихось інших університетів окрім західних. Навіть якщо ми говоримо, наприклад, про університети Китаю чи Японії, все одно це західні університети, створені за західною моделлю. Іншої моделі університету просто не існує.

Тому якщо розробляти стратегію, треба насамперед подивитися на модель західного університету. Точніше, слід говорити не про єдину універсальну модель, а принаймні про три, що домінують у сучасному світі: німецьку, французьку та британо-американську (хоча між останніми двома теж є певні відмінності). 

Слід визнати, що найуспішнішою сьогодні є американська модель – достатньо подивитися хоча б на топ світових університетів, в якому лідирують університети американські. Лише поодинокі європейські заклади, такі як Оксфорд чи Сорбона та кілька найуспішніших німецьких університетів, можуть з ними конкурувати, але не дуже вдало. Втім, і німецька, і французька моделі все ж таки працюють, тому треба з’ясувати, як саме вони працюють. Ба більше, варто придивитися саме до континентальних моделей, оскільки царська Росія у ХІХ сторіччі скопіювала німецьку модель освітньої системи. Совєтський Союз тут нічого докорінно на змінив, окрім марґіналізації освіти через приплив некомпетентних кадрів, і в Україні сьогодні продовжує існувати майже та ж сама модель.

Тому нам необхідно проаналізувати, як ця система працювала і працює (чи не працює) у Німеччині – але з урахуванням того, що зараз відбувається доволі потужна американізація німецької освітньої системи; подивитися на особливості становлення та функціонування освітньої системи у Франції, Великій Британії та у Сполучених Штатах. При цьому слід розуміти, що завдання – не в тому, аби штучно відтворити в Україні Кембридж чи Гарвард, що зрештою неможливо з багатьох причин, а в тому, аби зрозуміти, які елементи цих моделей є реальним перейняти і застосувати в нашій ситуації.

«На тактичному рівні необхідно розвязувати наявні проблеми, не очікуючи на те, коли з’явиться загальна стратегія»

Іламі Ясна: Це стратегія, причому довгострокова. А що робити вже сьогодні, на тактичному рівні?

Вахтанґ Кебуладзе: Тактика завжди має полягати у розв’язанні вже наявних проблем. Причому, слід не очікувати на те, коли з’явиться якась загальна стратегія, що автоматично дасть відповіді на всі питання, а просто визначати конкретні наявні проблеми та шукати способи їх розв’язання.

Найяскравішим прикладом з нещодавньої історії є впровадження ЗНО. З усіма негараздами, з тим, що в цій системі швидко почалася корупція, це нововведення зробило вступ до університетів набагато прозорішім. Це дозволило припинити корупцію принаймні в самих університетах, які перестали відповідати за оцінювання знань абітурієнтів. Справа не в тому, що раніше погані викладачі та чиновники від освіти брали хабарі, а тепер щось змінилося. Справа в тому, що в новій системі це стало неможливим на інфраструктурному рівні, зникли умови для хабарництва. Зрозуміло, що цю модель треба поліпшувати, удосконалювати, але вона вже працює.

Це лише один зі зразків того, як слід діяти. Існують певні проблеми – корупція, хабарництво, непрозорість виборів управлінців в університетах, низова корупція, коли студенти сплачують гроші за іспити, науковий плагіат, зокрема прихований, у вигляді створення наукових робіт на замовлення – треба шукати конкретні механізми розв’язання цих проблем. Окрім того, хоч би як банально це звучало, студентам, викладачам, науковцям і менеджерам освітнього й наукового процесів треба починати з самих себе – не брати і не давати хабарі, не займатися плагіатом і не писати за гроші тексти знахабнілим невігласам, не пропускати дипломи та дисертації, рівень яких не відповідає академічним вимогам.

Отже, підкреслю. Стратегія повинна полягати в тому, щоб визнати, що університетів в світовому сенсі цього слова у нас поки що немає, зрозуміти, що університет – це завжди породження західної цивілізації, подивитися, які моделі університетів існують сьогодні у західній цивілізації (а їх три – німецька, французька та англо-американська) та визначити, які елементи цих моделей можна застосувати в Україні та в якій комбінації. Тактичне завдання – виявляти конкретні проблеми на мікрорівні та на середньому рівні і шукати дієві механізми їх розв’язання, знов-таки, враховуючи досвід західних країн, а головне самим не створювати цих проблем.

«Ми повинні створити спеціальні дослідницькі групи для ознайомлення з досвідом успішних університетів»

Іламі Ясна: Ви виокремлюєте три основні освітні моделі – французьку, німецьку та британо-американську. Які характерні риси та елементи цих систем варто застосувати на українських теренах?

Вахтанґ Кебуладзе: Я не хотів би зараз робити якісь конкретні висновки чи пропозиції, адже тут слід вчиняти дуже прагматично. Майже кожен з представників нашого покоління – я маю на увазі найкращих з нас – має досвід навчання чи роботи у цивілізованому просторі, у справжніх університетах та дослідницьких центрах. Хтось проходив стажування, хтось захистив дисертацію, хтось брав участь у спільних дослідницьких проектах. Але все це лише наш суб’єктивний досвід, випадкові спостереження, які можуть бути помилковими та не створюють загальної картини.

Тому, як на мене, зараз, причому дуже швидко необхідно створити спеціальні дослідницькі групи для ознайомлення з основними освітніми моделями. Це цілком реальне завдання, немає потреби у створенні науково-дослідницьких інститутів. Йдеться про невеличкі робочі групи фахівців, які співпрацюватимуть із західними культурними та освітніми центрами, що діють в Україні – Ґете Інститутом, Британською Радою, Французьким культурним центром, Американським Домом, Польським Інститутом тощо. Інформаційних ресурсів цих установ цілком вистачить для короткого огляду. Задля того, щоб відтворити більш загальну картину також потрібен лише мінімальний робочий бюджет, який дозволить організувати спеціальне стажування робочих груп в університетах Німеччині, Великої Британії, Франції, Сполучених Штатів Америки.

Так чи інакше, йдеться про дуже малі та мобільні групи інтелектуалів, які зможуть в дуже стислий термін – скажімо, місяць-два, максимально півроку – зробити аналітичний огляд роботи західних університетів, виявити позитивні та негативні тенденції та дійти висновків стосовно того, що ми можемо запозичити у цих університетів.

Варто також подивитися на наших сусідів на постсовєтському просторі. Наприклад, дуже цікавий і водночас контроверсійний досвід Грузії, де відбулася доволі потужна реформа насамперед вищої освіти. Були застосовані досить жорстокі заходи: звільнення викладачів та управлінців, що не відповідали посадовим вимогам, закриття інституцій, що лише імітували науковий і освітній процеси – але, якщо прагнути до оновлення системи, цього, напевно, не можна оминути. Втім, узявшися варити, можна й хату запалити. Тому треба створити окрему експертну групу, яка здійснить дослідження діяльності постсовєтських університетів. При цьому варто насамперед урахувати досвід прибалтійських країн, які перші вирвалися з російсько-совєтської цивілізаційної тіні[1].

Отже, я би починав не з якихось оцінок, приписів чи рекомендацій, а зі створення компетентних працездатних груп експертів, які вільно володіють відповідними мовами. Умовно, може бути створено чотири групи: франкомовна; німецькомовна, фахівці якої зможуть дослідити ситуацію не лише в Німеччині, але також у Швейцарії та Австрії, англомовна, яка візьме до уваги те, що відбувається в Британії, Сполучених Штатах, можливо, в Австралії та східних університетах, де домінує англійська, як, наприклад, в університеті Гонконгу; а також група експертів, що спеціалізуватимуться на дослідженні поствовєтського простору. Звісно, це максимум, за умов обмежених ресурсів можна провести дослідження лише класичних моделей: французької, німецької та англо-американської, обов’язково взявши до уваги американську модель, яка, як я вже казав, сьогодні лідирує у світі та елементи якої запозичують і німці, і французи. При цьому вартувало б замислитися й з приводу того, чому домінує саме американська модель освіти, чи не знищує вона щось украй важливе в європейських моделях, і чи не вартує нам запозичити й зберегти все найкраще з цих моделей.

З цього можуть народитися нові дослідження, нові публікації, а якщо ми знайдемо шляхи співпраці з інстанціями, які ухвалюють рішення в Україні, така діяльність насправді зможе привести до певних позитивних змін.

[1] Про цивілізаційну тінь див.: Кебуладзе В. Історико-культурний нацизм і тінь цивілізації// Шо. – 2014. – № 11-12 (109-110). – С. 26–29.